Усвідомити.

Политика

Є в нас поряд з українцями якийсь сорт населення, який себе свідомо звик принижувати. Де, коли й ким це виховане – в принципі можна розібратися. В таких людей якісь неправильні установки, властиві, може бути, хіба що дрібним гвинтикам родом з Радянського Союзу. Де “країна – все”, “одна людина – ніщо”.

– А-а, Росія велика, хто ми в порівнянні з нею?

– Я людина мале-е-енька … (Тьху!)

– Ну хто ми без них?

– Ну як ми без них?

– Ну що ти про себе такої високої думки? Ти хто?

– Хто нас в тій Європі чекає?

– НАТО ми не потрібні, “узбагойся”.

– Наша “нещасна країна”, ну які ж ми бідні, які недороблені, ну за що нам все це?

– Нас у “цій” країні нічого доброго не чекає …

І таке інше. Хто? Хто всі ці люди, які думають такими шаблонами? Звідки ви всі взялися на цій шикарній, добрій, родючій, найкращій землі? Хто вас зробив такими нещасними, хто змушує вас опустити плечі і плазувати перед вбивцею і мародером? Насправді риторичне питання, бо винуватця я знаю. І ви знаєте. Такий тип людей у ​​нас і у владі, і “внизу”.

Мене рік тому на виступ Мураєва запрошували. Я кажу: “він же проросійський, мерзота яка. Я себе так не принижу – слухати виступ сєпарні поганої”. Людина образилася. Доросла, років на двадцять старша за мене – але борсається в болоті коло Росії. Вона себе не бачить незалежною. Ні політично, ні на особистому рівні. Ні польоту, ні азарту, ні самоповаги – вирватися, відчути себе причетним до окремої, волелюбної, дуже сильної нації. Яку, на жаль, виморили Голодомором, поклали в землю у другій світовій, згноїли на будівництві совка, в тюрмах – але ось же, ми ж залишилися!

Що це за принизливе белькотіння про “поговорити з Путіним”, подивитися йому в очі, що це за позиція взагалі – ніби ти біля підніжжя чужого трону і жалібно випрошуєш помилування?Маючи в союзниках такі країни, як США і Великобританію, як сусідні маленькі, але поважаючі себе країни, маючи можливість домогтися для себе ще більшої підтримки – що це за приниження України до свого рівня? Це не агресор “великий” – це мирна кріїна, що захищається – велика. Саме вона. Це треба усвідомити та закарбувати на серці.

Я ставлю будь-якого нашого солдата вище будь-якого російського міністра. Будь-якого плешивого диктатора, що зі Сходу, що з Півночі. Так, маючи таку Армію, таких людей, частина з яких просто пішла і загинула (вдумайся, Вова !!) за свою землю – потрібно цю землю цілувати і дякувати Богові, що саме тут ти живеш. З таким людським потенціалом. З такими перспективами. З такою національною гордістю. Не з малоросійською, нав’язаною нам ззовні – а з українською, тією самою, що з глибин історії.

Усвідом, наскільки високо знаходиться Україна, яка навіть залишками народу, знищеного за століття ворогом – але захищає своє. І наскільки низько знаходиться країна-агресор – яку ти намагаєшся до рівня України підняти, своїм бажанням з якимось щуром “поговорити”. Не треба. Те, що народжене повзати – нехай повзає. А вважати себе вищим, кращим від ворога – це не пихатість. Це самоповага. Саме в цьому випадку є сенс казати:

– хто ти, ворог – і хто я, Українець? Не доріс ще, щоб я з тобою хотів про щось домовлятись.

Емоційно? Так). Дякую, що читаєте. І що маєте повагу до своєї нації.