ХАЙ ВИЖИВУТЬ МОЇ ДIТИ…

Беллетристика

Сьогодні туман. Сирість пробирає нiби наскрізь, лізе під стареньку кофту і столітньої давності хустку. Я вийшла з дому рано, залишивши дітей на стареньку матір.
Вчора доїли останній шматок хліба, а сьогодні я повинна добути його знову. І завтра теж, і так до кінця – поки є сили. Поки є надія. Поки я живу.
Щоб вижили мої діти.

Я більше не думаю про нову сукню. І забула – що таке милуватися небом і хмарами. Я не переживаю – як я виглядаю і чи холодно мені. Над моєю головою повисли темні хмари – і вони спускаються все нижче, коли мої діти голодують.
Так, я готова вбити. Я готова вкрасти. Я готова померти – аби продовжити їм життя. Вони повинні жити. ПОВИННІ. І я повинна – їм. Тому що я їх народила, тому що я відповідаю за них …

Розстріляна, принижена, розграбована Україна … Казкова країна, яку перетворили на кладовище. Земля, котра вміє годувати – тепер плаче від болю. I ми, матерi, змушені перетворюватися на воїнів, у яких немає ні страху, ні жалю. А є тільки одна пульсуюча думка – нагодувати.
І якщо у мене сьогодні є хліб для моєї сім’ї – то я кістьми ляжу, щоб добути його знову. Мене не лякає, що за знайдені в кишені зерна пшениці – розстріл. Мене не лякають радянські ситі солдати. Мені не страшні дула їх рушниць, спрямовані на купку голодних і знесилених українок. У кожної з яких вдома кілька голодних ротів.

Сьогодні туман. Я йду вперед, тому що мені є для кого старатися. Тому що в спину штовхає думка про те, що вдома нічого їсти. І усвідомлення, що я відповідаю. Що я повинна.
А значить, зроблю …
Нехай тільки виживуть мої діти …

P.S. Вічна пам’ять українцям, загиблим від Голодомору. Сьогоднi нас могло би бути на декiлька мiльйонiв бiльше.
Вічний докір вбивцям. Ми всі знаємо, хто вони такі.